ЯЗИК

Ой, дивіться, Марківно, он пішла. Коси розпустила, наче вісімнадцятка. А штаненята оті на ній, як не луснуть. Куди воно! Це ж, видно, на базар пішла. По м'ясо своїй собацюрі. От ви скажіть, нащо отаке теля в хаті тримати? Вона каже, що це її друг. Ага. То як друг, то треба , щоб і в двері не проходив? Он у мене маленьке, а таке зле, як моя сваха. Ні, сваха ще, мабуть, і зліша. Оце кажу їй: «Вас, свахо, і собаки бояться». А вона мені...

Ой, Сергію Петровичу, доброго ранку! А куди це ви так біжите? Та ще й з такою великою сумкою. До мами? Аякже, треба, треба... Їздіть, Сергію Петровичу, поки є до кого їздити.

Ага. Так я і повірила. До мами і з такою повною сумкою. Від мами — це я ще розумію. Кажуть, у нього, Марківно, у Потапинцях полюбовниця є, ще й з трьома дітьми. Ага. Ото не інакше, як до неї гостинці попер.

І що воно тепер на світі робиться? Чоловіки жінок не тримаються. Жінки — чоловіків. Ні, мій Стьопа, Царство йому Небесне , не такий був. Було, він тільки за картуза, а я йому: «Ти куди?». А він мені: «Та я, Маню, тільки по цигарки схожу». «Потерпиш, — кажу, — ось упораюсь, сама схожу». І терпів голуб. Аж поки геть палити не покинув. А всерівно помер. Лікарі казали, що серце хворе, нервувати не можна. А я йому що, давала нервувати? Було як гаркну: «Стьопо, ану заспокойся, бо я тебе зараз понервую!».

Ні, Марківно, це вже кому скільки доля відміряла, той стільки і проживе. Он діда Павлюка знаєте? 85 годочків стукнуло, а дід ще о-го-го! На роду написано довго жити — от і живе. Двох бабів уже на той світ відправив і живе. Чом неправда? Правда, кажу я вам.

А це чула, до Федотівни сватався, самотньо йому, бач, одному у хаті. Ото, Марківно, як справді зійдуться? Це ж вам буде справжній Ірак. Дід любить по-американському порядки наводити. А Федотівна як партизанка. Все тишком-нишком робить. Підкрадеться та лусь діда качалкою по тім'ячку. І нема діда. От побачите, Марківно.

А ви серіал новий дивитесь? Про молодичку там одну йдеться. Геть вилита Ліда, що у «Фіалці» торгує. Чоловік у неї слабенький та ще й ревнивий до сказу. Та не хворий, а слабенький, кажу я вам. Ой, Марківно, ви як дитина мала, все вам пояснювати треба. А як йому, бідоласі, не ревнувати, як Ліда в магазині до всіх вряд вишкірюється. І така ж уже привітна: «Прошу, будь ласка, заходьте ще». Ох, не люблю я оце «проше пані». Хто це з нами раніше, скажіть, так у магазинах панькався? Правильно, ніхто. Бо ковбаса була дешева і її на всіх не вистачало. А тепер дорога. Зате прилавки аж угинаються: тут тобі і ковбаси всілякі, і язики, і пупки, і стегенця. Та язик у мене і свій ще, слава Богу, нічого. Марківно! Куди ж ви? Я ж вам ще не все доказала.

Пішла. От народ. Неділя, а поговорити ні з ким. Василівно! З базару? Аякже. Треба, треба. А мені тут Марківна тільки що таке розказувала. Ось послухайте...

Т. БЕРЕЖНА