Все менше рук, що вміють сіять хліб...

Останнім часом наша районка, як і інші газети, рясніє оголошеннями, в яких пропонується робота спеціалістам багатьох професій. Працювати запрошують слюсарів і будівельників, водіїв і столярів, електриків і електрозварників, трактористів і комбайнерів. І це далеко не повний перелік спеціальностей, на які існує надзвичайно великий попит. За даними ж районного центру зайнятості на 23 лютого 2005 року на обліку перебуває 1108 чоловік, статус безробітного з них мають 1046. Виникає запитання: чому ж при такому розмаїтті вільних вакансій майже кожен четвертий житель району має статус безробітного? Можна висувати різні припущення, однак факт залишається фактом.

Нещодавно мені довелося побувати в одній з шкіл Миронівки і, спілкуючись з старшокласниками, мимохідь поцікавилася, яку професію вони мріють здобути після закінчення школи. Відповіді були відвертими і аргументованими. Хтось вирішив стати юристом, хтось — банкіром, а дехто запевнив, що прикладе усіх зусиль, аби здобути професію дизайнера-модельєра. Серед моїх співбесідників також були майбутні психологи, приватні підприємці, працівники органів внутрішніх справ, військові, податкові інспектори, менеджери... Перераховувати назви вишуканих і престижних спеціальностей, які забажали обрати учні, можна ще довго. Здається, залишилось порадіти за нашу молодь. Зросло розумне і цілеспрямоване покоління. Воно добре орієнтується в усіх політичних та економічних аспектах країни. Тверезо оцінює ситуацію, яка склалася на сьогоднішній день в Україні. Однак існує одне велике "але". Ніхто з випускників не виявив бажання господарювати в полі.

Після цих роздумів у мене виникла ідея поспілкуватись з першокласниками, дітьми, які ще не можуть думати про престижність професії чи заробітну платню і поставити їм таке ж запитання, як і випускникам.

Тільки-но пролунало моє запитання, як в класі замерехтіли підняті рученята і почулись дзвінкі голосочки.

— Я буду продавцем, — серйозно заявила дівчинка, що сиділа на першій парті.

— Я продаватиму хліб, печиво і цукерки.

— Я теж хочу бути продавцем. Тільки я хотіла б продавати пральний порошок і мило.

— А я мрію стати лікарем, — тихенько, але впевнено повідало дівча з карими оченятами.

— Я обов'язково стану спортсменом, — вигукнув білявий хлопчик.

— А я хочу будувати будинки для людей, — почувся голос хлопченяти з другої парти.

— А я мрію стати шофером, — почувся ще один голосок...

Мій погляд зупинився на хлопчикові, який все не наважувався підняти руку.

— Ким же ти будеш, маленький боягузику? — поцікавилась я.

— Я стану комбайнером, — почулось у відповідь.

Вдивляючись у його голубі, мов небо, оченята, я зрозуміла: ось вона, надія нашої неньки-України, ось вони, ті руки, які сіятимуть хліб. І лише від нас, дорослих, залежить, щоб мрії і бажання цього підростаючого покоління не змінилися з роками.

Л. БОРИСЕНКО