Знову все подорожчало - один день з життя пенсіонерки.

Вставати о 5-ій ранку для Марії Петрівни давно вже стало звичкою. Вона б і хотіла ще поспати, але очі самі собою відкриваються. Бо який сон на старості. Це в молодості добре спалося. І зранку вставати було справжньою мукою. А зараз їй 75 років. Тож не спиться. Та й думки в голову різні лізуть. До пенсії ще два тижні, а в кишені лише 98 гривень. Як їх розтягнути на 14 днів? Немовби й пенсію отримала гарну — 332 гривень, раніше було 237. Та заплатила за електрику й газ, сходила на базар купити щось попоїсти, і грошей майже немає. Ціни ж бо знаєте які. І вони не знижуються, а весь час зростають. Пенсії катастрофічно не вистачає. А хочеться і щось відкласти на чорний день, і дітям з онуками дещо дати. Молодим завжди більше треба. З важкими думками пішла на кухню: «Що в тебе є, Маріє, окрім картоплі і квашених огірків?»

Тут у двері хтось постукав. Хто це може бути?— здивувалася Марія Петрівна.

Та це ж Людочка, листоноша.

— Доброго дня, Петрівно! — привіталася з посмішкою та. — Оце йду повз вашу хату. Дай, думаю, зайду, провідаю, як ви. Чи все у вас в порядку?

— Здрастуй, Людо, — привіталася і пенсіонерка. — Спасибі, що зайшла. Хоч живу людину побачила. Раніше до мене Ганна заходила, та, що з живих залишилася на кутку. А тепер у неї радикуліт — ні зігнутися, ні розігнутися. Сидить дома, як і я.

— Можливо, вам щось потрібно? Я зараз їду в райцентр. Можу привезти.

— От добре. Привези, будь ласка, буханочку київського хліба та пів палочки вареної ковбаски. Завтра діти приїдуть. Треба їх чимось угостити.

— Привезу. Чекайте ввечері, — з цими словами Людмила вийшла з хати.

"Хороша вона, — подумала Марія Петрівна, — завжди зайде, провідає. Якщо щось треба, купить і принесе. Молодець".

Жінка обвела поглядом хату. Щось дуже брудно. Треба прибрати. Негоже приймати гостей в нечистій оселі. За прибиранням пройшло півдня. А раніше достатньо було дві-три години. Старість дає про себе знати.

Кинула оком на годинник. Майже 15-а. Потрібно ввімкнути телевізор. Серіали починаються. Добре, що син купив і поставив польську антену. Є що подивитися. Телевізор, правда, старенький, але нічого, ще робить. Петрик привіз свій, кольоровий. Вони купили собі новий. Але підключати його жінка не хоче. Звикла до свого, чорно-білого.

Але перш ніж вмощуватися під телевізор, треба нагодувати Рябка та курей. Живі істоти і теж хочуть їсти. Та й собі потрібно щось перекусити.

Перемикаючи з каналу на канал, дивлячись один серіал за іншим, Марія Петрівна не учулася, як наступив вечір. Раптом рипнули двері. Вона сполохано озирнулася. В хату зайшла Людмила.

— Петрівно! — почувся її стурбований голос. — Ви де?

— Тутечки, — з полегшенням відповіла та.

— А я дивлюся, світло ніде не горить, сарай незамкнений, то й злякалася, що щось трапилося.

— Та ні. Це я телевізор задивилася. Як живуть люди! І гроші в них є, і машини, і вілли. А у нас гній та багнюка на вулиці.

— То лише в телевізорі, — відповіла Людмила. — Бо заможних за кордоном не дуже багато. Основна маса теж "вкалують" як і ми. Але цього нам не показують . Тож давайте на цю тему не будемо розмовляти. Краще візьміть хліб та ковбасу. З вас 15 гривень 80 копійок.

— Чому так дорого? — запитала пенсіонерка, у якої похололо всередині. — Це ж така сума!

— Та знову все подорожчало.

Марія Петрівна мовчки витягнула гроші і простягнула листоноші. Та взяла і, попрощавшись, вийшла з хати.

"Це ж скільки в мене залишилось? 82 гривні 20 копійок. Немає чого і дітям дати. Що вони про мене подумають? Скажуть, зажала баба копійку". Від цих думок у жінки заболіло серце. Вона випила корвалолу та й пішла закривати курей. Раніше вони ночували незамкнені. Та після того, як у Ганни з 20-ти курей вкрали 15, Марія Петрівна завжди на ніч чіпляла замок на сарай.

Зайшла в хату, вмилася та й попрямувала до спальні. Лягла на ліжко і взяла в руки районну газету. Знову перечитала від початку і до кінця. А тоді вимкнула світло. Але довго не могла заснути. Думала, як на ці 82 гривні житиме до кінця місяця.

До пенсії залишилось 13 днів...

О. ГЛУЩЕНКО