Виміняла золото на мішок борошна

Із спогадів Ганни Кирилівни Стрільник, 1915 р.н., с.Салів.


Хоча в нашій сім’ї було десятеро дітей, жили непогано. Було що їсти і вдягнутися. В ті страшні роки голодомору вже мешкали в Козині на вулиці Самарка. В усіх людей позабирали зерно і відвезли в Миронівку, де зсипали просто на землю. Там воно від вологи почало проростати і псуватися.

У нас з хати забрали все до ниточки. На припічку, пригадую, знайшли у вузлику конопляне насіння, і те забрали. Я тоді так розсердилася, потягнула той вузлик з рук активіста, він і розірвався. Коноплі розсипалися по долівці. Активісти потоптали їх і пішли.

А ми визбирали все до зернини і варили потім суп. А ще ходили по городах, шукали, що там залишилося. У селі не було чути ні нявкання, ні гавкання. Всіх котів і собак поїли, навіть мертвих коней, що гинули від сапу.

Жила в селі жінка Марія, яка поїла своїх мертвих дітей, а тоді сама зійшла з розуму. У нашого дядька вимерла вся сім’я. Мій батько зумів потайки вивезти менших дітей у Крим.

Там усі вижили. А я влаштувалася працювати в Києві на цегельному заводі за їжу. Перевиконувала норми і цим допомагала сім’ї. Пізніше зуміла виміняти за золото мішок борошна і передала його в Козин.

Наші сусіди викопали глибокі підземні проходи і там сховали зерно. У Ємчисі було трохи легше. Активісти там не дуже лютували, тому люди зуміли приховати трохи зерна. І козинчани носили в Ємчиху все, що мали, і міняли там на зерно.

У печах топили соломою, яку крали з поля, виносячи на плечах. То голова колгоспу доганяв цих крадіїв і підпалював ті в’язки просто на людях. А коли діти збирали колоски на полях, бригадир і конем ганявся за ними і бив нагайкою.

Всі були пухлі. Ноги, як колодки. Люди падали і не могли піднятися. Всіх цих людей стягували до ями дві сильні жінки, яким у сільській раді давали їсти за це.

Ті ями розташовувалися там, де тепер теплиця, біля тракторного стану.

Записала К.Залєвська
Огигинал новости «Виміняла золото на мішок борошна»